Василь ЖАБРОВЕЦЬ: “Повага для командира важливіша, ніж субординація”

Так швидко лине час! Ніби вчора телефонувала молода жінка з Полузір’я Новосанжарського району: “Мого Васю відправляють на передову, а “броника” немає, взагалі нічого немає. Як бути? Підкажіть, куди звернутись за поміччю”. Працівники районки не тільки підказали, а й допомогли. Добре, що в Руденківці запаслися бронежилетами для своїх земляків, мали навіть надлишок. Поділилися…
Після того не раз спілкувалися з Василем Жабровцем, цікавились, як іде служба, вітали з народженням доньки. А тепер нова зустріч, тільки вже не з бійцем, а з курсантом Харківського танкового училища.
– Це вже чотири роки, як ти одягнув військову форму. Йшов за контрактом тоді, коли ще було тихо-мирно.
– Після школи я три роки вчився на міліціонера. Але переконався, що те – не для мене. Словом, пропали батьківські гроші… А одразу після міліцейської школи – на контрактну службу. Починав її в Дніпропетровську, у нині легендарній 25-й повітряно-десантній бригаді. Прослужив місяців чотири і… мало не потрапив на розгін Майдану. Везли вже нас туди, але по дорозі заблокували. Та й добре, що так сталося…
– А як для тебе почалася війна?
– Так не хочеться згадувати, повірте. Відправляли нас спішним порядком. В обшарпаних формах, сяких-таких берцях, без шоломів і бронежилетів. Не кажу вже про спальники та каремати. Виручали добродійники-волонтери, спасибі їм.
– Не забулися перші дні перебування в зоні АТО?
– Вони ніколи не забудуться. Були в дорозі. Неподалік Дмитрівки на Донбасі, біля кар’єру, місцеві нас заблокували. Затримали, але не надовго. Далі – Росівка, ще якісь населені пункти і нарешті Амвросіївка, де прийняв бойове хрещення. Гатили вороги, ми відстрілювались. На жаль, не обійшлося тоді без втрат. А біля Шахтарська що творилось… Далі – Вуглегірськ, Дебальцеве, Нижня Кринка. Де просто зачистка, а де й справжні бої.
– Про умови краще не питати.
– Всякого бувало. Зазнав і бліндажів, і тимчасових прихистків. На погане продуктове забезпечення скаржитись не буду. В кожному батальйоні була своя польова кухня. За те, щоб було з чого готувати, відповідала рота забезпечення. Самі куховарили. Звісно, що не делікатеси. Та там і не до смаколиків.
– До завершення контракту лишався рік, а ти вирішив вступити на навчання, щоб стати професійним військовим.
– Думка про навчання в мене виникла раніше. З дружиною радились. Вирішили: нехай уже після закінчення трирічного контракту. Та якось увечері біля багаття розговорився із зампотехом. Він уже у військовий виш вступив і мене спитався, чи не бажаю. Кудись зателефонував і настійно рекомендував: їдь!
– Після того ти не згадував його незлим, тихим словом?
– Чого б це? Мені ж навчатися подобається.
– А вступати важко було. Як атовець пільги мав?
– Ні, всі на загальних підставах. Та й зараз, коли навчаємось, хіба що одна пільга: атовці, на відміну від інших контрактників, одразу мають право винаймати квартири.
– Яка успішність у Василя Жабровця?
– Поки що “відмінно” і з теорії, і з фізпідготовки. Щоб курсанти краще навчались, у нас є свого роду пільги. Хто схопить “двійку”, то нехай і не рипається за звільненням. Трієчники мають бути на місці о 6.20, а відмінники мають ще годину й десять хвилин вільного часу. Так само й увечері – відмінник може займатися своїми справами після 18-ї, а в кого оцінки гірші, хіба після двадцятої розпоряджаються часом на власний розсуд.
– Бойових побратимів згадуєш?
– Не тільки згадую, а й часто телефоную.
– Ти рідко вдома буваєш. Донька, мабуть, не впізнає, коли приїдеш?
– Ні, я ж не сам квартиру наймаю, зі мною дружина і маленька Діана. Нещодавно в дитсадок оформили.
– Чув, що й брата твого призвали до війська.
– Клим молодший від мене на два роки. Він ще позаторік у Харкові здобув вищу освіту, офіцер запасу. Недавно і його покликали на строкову. Поки що проходить перепідготовку на базі одного з київських військових інститутів, а далі – видно буде.
– То в родині Жабровців буде два офіцери?
– Буде, тільки треба чекати 2020 року, коли я закінчу навчання.
– Ще три роки попереду. Будемо сподіватись, що війна до того часу закінчиться.
– Якби ж то! Тільки з такими темпами, як тепер, навряд чи станеться. Ми рвемось у бій, а нам велять відступати. З якого дива?
– Насамкінець хочу запитати про таке. Під час цієї короткої розмови, відверто кажучи, не підмітив у тобі командирської “жилки”. Чи ще виховаєш у собі начальницькі навички?
– Як на мене, головне в іншому – досягти поваги у підлеглих. Це, мабуть, важче, ніж просто роздавати розпорядження, і важливіше, ніж регламентована субординація.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.