“У Луганську я припинила водити дитину до школи після того, як там з’явилися… піонери в галстуках, а доньці вчителька сказала: “Головне, щоб “укропи” не прийшли”

Вимушена переселенка з Донбасу Наталія Діда разом із однодумцями організувала в Полтаві групу самодопомоги, на грантові гроші відкрила соціальну пральню і навчальну швейну майстерню.
– Я не вельми переймаюся тим, хто чим дихає із моїх знайомих, які залишилися в Луганську, – говорить Наталія Діда. – Ми не часто спілкуємося, при цьому ситуацію на Донбасі не обговорюємо. Від них чую одне й те ж: “У нас все добре”. І я розумію, що людям, які пережили обстріли, добре вже те, що не стріляють.
До війни Наталя працювала в Луганській обласній універсальній науковій бібліотеці імені О. М. Горького. Нині – в обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського в Полтаві. Знайти роботу за спеціальністю, що майже не вдається переселенцям, їй допоміг професійний авторитет. Але, крім цього, Наталія Діда розгорнула в Полтаві громадську діяльність, спрямовану на підтримку переселенців. З її ініціативи реалізується два грантових проекти – соціальна пральня та швейна майстерня.
“Пральню довелося організувати при церкві, оскільки місцева влада не знайшла для неї приміщення”
Рукоділля, у тому числі шиття, – давнє хобі Наталі, і вона готова ділитися своїми навичками з усіма охочими.
– Полтавці приносять для переселенців багато речей, що були у вжитку, – пояснює моя співрозмовниця. – Зрозуміло, далеко не все з того, що сподобалося, їм підходить. Виникає необхідність щось вкоротити чи звузити, перелицювати тощо. “Удосконалювати” річ у майстерні дорого, а розлучатися, буває, шкода. Крім того, з того, що вийшло з ужитку, можна виготовляти оригінальні вироби, а вироби ручної роботи, як відомо, високо цінуються. Загалом мета цього проекту – дати людям вудку, щоб вони самі собі ловили рибку. Вже є швейна машинка, є швачка, готова ділитися з охочими своєю майстерністю, і є багато бажаючих. Уже стартували. А на другому етапі, можливо, почнемо приймати замовлення на пошиття та ремонт одягу. Наші ціни будуть найдемократичнішими у Полтаві. Майстерню назвали символічно – “Нове життя”. Нове життя і для речей, і для людей.
Швейна навчальна майстерня знайшла прописку на околиці міста, в приміщенні церкви Адвентистів сьомого дня, яка підтримує вимушених переселенців. Тут же діє і соціальна пральня – ще один проект, який реалізується активістами на грантові гроші, виділені агентством ООН у справах біженців.
– Залишаючи тимчасово окуповані території, люди брали з собою мінімум речей, сподіваючись, що скоро все залагодиться і можна буде повернутися додому, – продовжує Наталя. – Але минуло вже майже три роки, а повертатися нікуди. Звичний плин життя порушений, побут часто не налагоджено… Особисто мені перший час було дуже складно звикнути до того, що для прання потрібно тягати воду з колодязя, це забирало багато часу й сил. Ми з сім’єю півтора року перечікували “кінець війни” в селі Верхоли поблизу Полтави, де живуть далекі мамині родичі. До речі, моя мама прожила кілька десятиліть на Донбасі, а родом із Оржицького району. Та й потім, коли підшукали житло в місті, тривалий час обходилися без пральної машини – у приватному будинку не було такої можливості.
Зараз ми живемо у будинку з усіма зручностями, але, бесідуючи з іншими переселенцями, я часто чую про проблеми прання. Так виникла ідея створення пральні. Склала заявку, подала документи на конкурс, який проводився в рамках програми малих грантів при підтримці ініціатив переселенців Агентства ООН у справах біженців (вона реалізується громадською організацією “КримЅОЅ”). Конкурс виграла, і тепер у приміщенні церкви встановлена потужна пральна машина, розрахована на завантаження дев’яти кілограмів білизни, з функціями прання пухових ковдр і сушіння. Одна закладка прання у нас коштує двадцять гривень, у той час як в інших пральнях Полтави – до шістдесяти гривень. Тому заведено попередній запис. Нашими послугами користуються не тільки переселенці, а й парафіяни церкви, інші соціально незахищені люди. У тих, кому важко вийти з дому, речі для прання забирають волонтери, вони ж розвозять їх уже випраними.
На моє здивування з приводу несподіваного місця для розміщення пункту побутової техніки Наталія лише розводить руками:
– Якби у нас було власне приміщення, можна було б реалізовувати безліч інших важливих соціальних проектів. Є багато цікавих ідей! Але місцева влада підтримує нас лише на словах. Тому поки вдячні за те, що маємо.
“Жінки, які переїхали з Донбасу, народжували у Полтаві діток. Ліжечками й колясками їх забезпечували земляки та волонтери”
Наталія Діда – одна з творців ініціативної групи “Полтава-Самодопомога”, яка існує з лютого 2015 року. Думка об’єднати земляків із Донбасу, які волею долі знайшли притулок у чужому місті, щоб разом вирішувати проблеми, що виникають, з’явилася після одного з тренінгів для вимушених переселенців. Вони були тоді, немов сліпі кошенята: не знали, де можна отримати безкоштовну юридичну консультацію, до кого звернутися за матеріальною допомогою, з ким просто поговорити, щоб тебе зрозуміли. Все це спричиняло розпач.
– Життя тривало, молоді жінки з Донбасу народжували в Полтаві, при цьому ні колясок, ні ліжечок не могли купити, оскільки грошей у них не було, – згадує Наталія Діда. – Необхідними речами забезпечували земляки й волонтери. Взагалі спочатку було дуже багато побутових проблем у всіх переселенців. У “Фейсбуці” ми створили групу “Полтава-Самодопомога”, і відразу почався обмін новинами, речами, ідеями. Тоді виникла думка проводити заняття з психоемоційного розвантаження вимушених переселенців. Дякуємо колективу обласної бібліотеки імені Котляревського, який активно підтримує наші ініціативи, надає зал, де ми збираємося на чаювання і займаємося рукоділлям.
До речі, ніщо так не заспокоює нервову систему, як заняття, пов’язані з творчістю. Розмальовки – найпростіший засіб для зняття стресу. Але ми не обмежилися лише цим. Створили дитячу ізостудію, заняття в якій спочатку проводила дочка полеглого в зоні АТО полтавського художника Валерія Боняківського Катя. Поступово до творчості підключилися батьки дітей-переселенців та інші дорослі. Вийшов сімейний проект “Школа корисного дозвілля “Вулик”. До Великодня, наприклад, робили декупаж яєць. Вивчаємо і більш серйозні техніки. Ось, подивіться, який гарний точковий розпис на скляній чашці або ці оригінальні м’які іграшки зі шкарпеток. Це не соромно комусь подарувати, і грошей на подарунок не треба витрачати.
До речі, на старті групу “Полтава-Самодопомога” підтримала українська діаспора в США, особливо сім’я Тамари та Володимира Денисенків із міста Рочестера, з якими Наталія Діда познайомилася за кілька років до війни, коли проходила навчання в Америці за програмою обмінів “Відкритий світ”. Діаспора фінансувала проведення майстер-класів з арт-терапії і занять в ізостудії, надсилала посилки з необхідними речами.
До роботи “Вулика” із задоволенням підключаються полтавські волонтери: пропонують свої ідеї, приносять матеріали для творчості, проводять майстер-класи. Переселенці вдячні полтавцям за гостинність – вони з інтересом вивчають пам’ятки міста і беруть участь у прибиранні та благоустрої територій. Нещодавно Наталія організувала земляків для висаджування квітів біля пам’ятника Героям Небесної Сотні.
– Але моя найзаповітніша мрія – повернутися додому, – ділиться сокровенним жінка. – Насправді майже всі переселенці живуть одним днем і чекають, коли війна закінчиться перемогою України. У нас тут з’являються нові знайомі, ми обростаємо новими речами, включаємося в громадську діяльність, але при цьому нічого не можемо планувати наперед. Найболючіше питання – це, звичайно, житло. Наймане – не своє. А після здорожчання комуналки взагалі доводиться віддавати за нього практично все, що заробимо. Знайти гідну роботу теж непросто. На жаль, державі наші проблеми не потрібні. Це дуже пригнічує морально.
Зараз Наталчина сім’я орендує невеликий приватний будинок у передмісті Полтави. Її мама погодилася переїхати сюди тільки за такої умови. Вона жила в зоні розмежування, тримала господарство, з яким не хотіла розлучатися. Вивозили живність вантажною машиною, під обстрілом. Тепер кізки-переселенки дали потомство, а нові сусіди із задоволенням купують цілюще козине молоко.
“Бойовики стріляли з міномета, який встановили біля нашого будинку”
– Коли на Луганщині почалися активні військові дії, нам із чоловіком перестали платити гроші, – повертається в минуле Наталія. – Добре, що за відпускні в червні 2014-го я накупила круп, макаронів, консервів – тоді люди розкуповували все підряд. Три місяці якось тягли на цьому та на овочах-фруктах, які вирощувала мама в селі. Ми з чоловіком ще в травні відвезли до неї свою семирічну доньку, не дозволивши Маші навіть закінчити перший клас у Луганську.
А знаєте, після чого я припинила водити дитину до школи? Після того, як там з’явилися… піонери в галстуках. Та й небезпечно було: на дахах багатоповерхівок, поруч із якими розташовувався навчальний заклад, засіли снайпери, а в парку біля будівлі, де до війни було обласне управління СБУ, через який пролягала і дорога доньки в школу, і моя в бібліотеку, стояли підозрілі особи зі зброєю в руках. Навіщось обгородили парк колючим дротом і обшукували перехожих. П’яні й обкурені, вони тримали пальці на курках автоматів. Це було страшне видовище. Один, чула, хвалився: ось, мовляв, я раніше був ніким, а тепер я – влада. Насправді влади в місті вже з весни не було. Вона залишила нас напризволяще, покинула, зрадила. Спасибі волонтерам та благодійним фондам – вони допомагали з евакуацією, в першу чергу вивозили людей з інвалідністю.
Так ось, Машина вчителька при зустрічі почала заспокоювати мене: “Не бійтеся, приводьте дитину на уроки, все буде добре, лише б “укропи” не прийшли”. Ви уявляєте? А я боялася, як би ці типи зі зброєю не захопили школу. Якось обурилася з приводу обшуку перехожих і побачила націлений на мене автомат.
Потім бойовики почали стріляти з міномета, який встановили біля нашого будинку. Возили його по місту і стріляли в повітря, щоб залякати. Кожен вечір в один і той же час, і так два тижні поспіль. Але найжахливіше – сигнал протиповітряної тривоги. Його включали дуже часто – перед тим, як в небі з’являлися військові літаки. Донька починала кричати від страху, і ми з чоловіком відвезли її до бабусі. Самі ж ще ходили на роботу. Чоловік працював у нічну зміну на околиці міста і, на свій страх і ризик, повертався на машині додому під ранок, коли ще діяла комендантська година. Якби його, не дай Боже, зловили тоді, відправили б рити окопи. Поряд із його фірмою розташовувався полігон, на якому посилено тренувалися військові, які “вели роз’яснювальну роботу” серед місцевого населення: “Якби ви приєдналися до ополчення, ми були б уже в Києві”. На щастя, наскільки мені відомо, ніхто з моїх знайомих не пішов в “армію “ЛНР”.
Практично все літо 2014-го я не спала на ліжку. Знайшла в будинку найбільш безпечне місце – на підлозі біля несучої стіни – і там розкладала на ніч постіль.
На роботі теж було страшно. Ми з колегами боялися обстрілів, озброєних людей, які захопили сусідню будівлю СБУ. А жителі міста приходили до бібліотеки, сподіваючись сховатися там від обстрілів, обмінятися новинами. З травня, коли в Луганську відрізали українське телебачення, ми перебували в інформаційному вакуумі, що породжувало відчай.
Наша бібліотека діяла до середини липня. А потім бюджетникам дозволили не виходити на роботу, і мої колеги хто заховався, а хто виїхав із міста.
– Яка доля луганської книгозбірні?
– Ті, хто в той страшний час вривався в бібліотеку зі зброєю, думаю, ніколи не захоплювалися книгами. Вони, слава Богу, не могли оцінити багатства, яке там зберігалося. Незабаром обласна бібліотека, втративши свій більш ніж мільйонний фонд та унікальне обладнання, поїхала разом з її директором і невеликим колективом в Старобільськ, де відродилася у новій якості. А в Луганську поруйновану від прямих влучань будівлю “Горьковки” пізніше відновили, бібліотека зараз працює, хоч орієнтована переважно на пам’ятні дати в російському календарі. До речі, Луганський академічний український музично-драматичний театр, який після окупації отримав горде ім’я “Театр на Оборонній”, продовжує ставити українські п’єси і приймає на гастролі російські трупи. Розумієте, людям потрібно якось виживати. Багато хто, поневіряючись по чужих кутках, повернувся додому. Але я точно знаю, що навіть ті, хто кликав у Луганськ “Рассею”, вже прозріли…
Всі ми – луганські та донецькі, по обидва боки лінії розмежування, мріємо про головне – про мир.

Ганна Волкова.

Print Friendly
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.