“…Архів був розсадником націоналістичної культури”

Мабуть, не існує жодної галузі, якої б не торкнулася хвиля сталінських репресій другої половини 1930-х років. І архівна галузь не є винятком. Тож наша розповідь – про науковця і колишнього директора Полтавського крайового історичного архіву (нині – Державний архів Полтавської області) Федора Андрійовича Герасименка (1895–1942). Протягом тривалого часу ім’я цього талановитого архівіста залишалося практично невідомим, оскільки на ньому стояло тавро “ворога народу”. Проте сьогодні, коли з’явилася реальна можливість об’єктивно осмислити здобутки (і відповідно прорахунки) наших попередників, мусимо визнати, що ця постать є непересічною і заслуговує не тільки на добру пам’ять нащадків, а й на увагу спеціалістів, широкого загалу.
Федір Герасименко народився 1895 року в селі Лиман Полтавського повіту (нині – Решетилівського району) в родині селянина-наймита. За автобіографічними відомостями, дитинство його минуло у крайніх злиднях і наймах у місцевих поміщиків Карпенка, Білаша та Кирпотенка. Проте, незважаючи на постійні нестатки, хлопцеві вдалося закінчити спершу початкову, а згодом і 2-класну земську школу. Деякий час продовжити навчання не вдавалося, оскільки доводилося заробляти на хліб насущний для родини. Тож, працюючи з юних літ на різних роботах, Федір не переставав займатися самоосвітою, а коли трапилася нагода, склав іспити за 4-й клас гімназії.
1918 року Федір Андрійович перебирається до Полтави, де вступає до гімназії для дорослих О. Байєра, а 1920 року – до Полтавського інституту народної освіти (ІНО). Часи були бурхливі. Відчуваючи потреби “оновленого суспільства” в ідеологічних кадрах, він намагається (що цілком природно для молодої людини) і сам визначитися політично, проте не до кінця усвідомлює “радянську демократію”, про яку так яскраво тоді розповідали більшовицькі агітатори, окремі періодичні видання. За визнанням Герасименка, період початку 1920-х тривалий час залишався для нього періодом хитань між КП(б)У та Українською комуністичною партією (УКП). Тож вирішальне значення в його симпатіях до останньої політичної сили відіграла тоді непевна тактика більшовиків щодо “колишніх колоній Російської імперії”, і насамперед рішення національних питань, прийнятих ХІІ з’їздом РКП(б). У листопаді 1923 року він остаточно схиляється в бік УКП, ще легальної на той час політичної сили.
Навесні 1923 року, після кількамісячного вчителювання, Федір Герасименко закінчує архівні курси і вперше потрапляє до Полтавського губернського архіву, де починає з чорнової роботи практиканта. Як зазначалося у стислій службовій анкеті, він “пише, читає, говорить” українською мовою, що на той час означало не так уже й мало.
Працює молодий архівіст сумлінно й досить швидко “виявляє велике уміння орієнтуватися в архівних матеріалах”. Уже в перші місяці, враховуючи катастрофічну нестачу кваліфікованих співробітників, йому доручають виконувати об’ємні й водночас відповідальні роботи: Герасименко бере безпосередню участь в упорядкуванні фондів губернського земства, міської думи, совісного суду… Такий досвід роботи з документами виявився для нього надзвичайно корисним.
Невдовзі Федір Герасименко виявляє й значні наукові здібності – його цікавлять, зокрема, справи, пов’язані з селянським революційним рухом на Полтавщині. Відкриваючи для себе світ таких ще близьких та реальних подій, він з головою поринає в роботу і, опрацьовуючи належним чином відповідні архівні документи, “виходить на люди” – береться за лекторську роботу. Виступає не тільки перед студентами і робітниками, а й перед авторитетними краєзнавцями старої школи. Здібності Герасименка були відзначені у колах інтелігенції, і його запрошують до Полтавського наукового товариства при Всеукраїнській академії наук. Оскільки на сторінках місцевих видань з’являються перші його дослідження (приміром, Селянство Полтавщини в революцію 1905 р. // Більшовик Полтавщини. – 1925. – Ч. 33, 34), то авторитет архівіста зростає – він стає діяльним членом бюро історичного семінару при ІНО.
Перші неприємності у Федора Андрійовича з’являються вже у жовтні 1924 року під час проведення чергової чистки радянських установ. Тоді, після ознайомлення зі справами на службовців губернського архіву, комісія винесла суворий вердикт – звільнити з роботи архіваріуса Герасименка як “антирадянського елемента”. Приводом до такого рішення стали політичні хитання архівіста, а головною провиною, яку закидала комісія, була його попередня участь у діяльності Української комуністичної партії (УКП). Тож лише клопотання старших колег-архівістів В. О. Щепотьєва, І. І. Ліщини-Мартиненка, М. М. Бужинського, неодноразові апеляції самого Ф. А. Герасименка до вищих інстанцій у Харкові та його терміновий вступ до лав ВКП(б) врятували ситуацію, і він залишився на своїй посаді.
Вважається, що період другої половини 1920-х – початку 1930-х у творчому й науковому плані стає найсприятливішим для нашого земляка. У цей період відбувається швидке кар’єрне зростання Федора Андрійовича. Протягом 1926–1930 рр. він обіймає посаду директора Полтавського крайового історичного архіву, бере участь у роботі І Всеукраїнського з’їзду архівних працівників (1926), активно друкується у “Записках Полтавського ІНО”, інших спеціальних фахових журналах Полтави та Харкова (за нашими підрахунками, загальна кількість наукових публікацій становить близько 40). Змінивши на керівній посаді в архівній установі відомих місцевих істориків професорів
І. Рибакова та В. Щепотьєва, він намагається і сам продовжити набуті традиції й утримати професійний рівень відомих професорів. Так, впродовж короткого часу в архіві було створено архівний гурток, почав працювати семінар для підвищення кваліфікації архівістів, планово почала вестися робота з архівними кореспондентами. 1926 року науковці архіву розпочали об’ємну роботу зі складання бібліографічного покажчика до неофіційної частини “Полтавских губернских ведомостей” за 1847–1916 роки.
Згодом, навесні 1927-го, за безпосередньою участю Федора Андрійовича в історичному архіві було проведено курс лекцій-розмов, щоб дати співробітникам новітні знання з архівознавства, ознайомити їх з відповідним законодавством. Розроблені під час курсів конспекти (приміром, “Наукове, практичне та практично політичне значення архівів”) згодом послужили Герасименкові основою для подальших ґрунтовних  досліджень з різних архівознавчих проблем.
Поміж інших подій того періоду варто відзначити бодай ще одну: в 1927 році архів тепло вітав з ювілеєм академіка Дмитра Багалія, а науковці-архівісти брали активну участь в урочистих зборах, влаштованих у Полтаві з цієї нагоди.
Для спостережливого ока було помітно, що Федір Герасименко переймається більше науковими, ніж адміністративними чи ідеологічними справами. У партійних характеристиках кінця 1920-х зберігається хоч і лаконічний, але досить промовистий про нього запис, який підтверджує цю тезу: “лектор ІНО викладає історію класової боротьби… Прикріплений до осередку товариства Авіахім, член наукового товариства при академії… Партобов’язки виконує, але до службових обов’язків ставиться халатно; замовчує халатне відношення деяких співробітників”. Але попри такі суперечливі партійні характеристики, активність Герасименка у видавничій площині, його вміння логічно та аргументовано мислити справляють приємне враження не тільки на спеціалістів, а й на керівників. Усе частіше директора провінційного архіву запрошують до Харкова на розмови і врешті-решт наказом Центрального архівного управління (ЦАУ) УСРР від 18 вересня 1930 року його призначають на посаду “заступника завідателя ЦАУ УСРР”. Водночас на нього було покладено й інші обов’язки, як-от: загальне кураторство над Харківським центральним історичним архівом і Харківським крайовим архівом та інші.
У Харкові спершу все складалося добре, і Герасименко продовжує займатися звичною для себе науковою роботою, тільки вже на вищому рівні. Він входить до складу Археографічної комісії при ЦАУ УСРР, редколегій журналів “Радянський архів” та “Архівна справа” (1930–1931), виконує обов’язки відповідального редактора “Бюлетеня Центральної архівної управи УСРР”. Під його редакцією з’являється підручник “Архівознавство” (1932). Але для наукової роботи залишається все менше часу, бо зростають громадські навантаження організаційно-ідеологічного напряму: в січні 1931 року Герасименка відправляють у тривале відрядження на хлібозаготівлі, а згодом включають до складу комісії по чистці апарату архівних установ Харкова.
Після гучних викривальних процесів “СВУ” у реєстри “ворогів народу” потрапляло все більше представників української інтелігенції. У цих реєстрах були не тільки вчені й письменники, а й представники інших гуманітарних сфер. Знайшли компромат, причому дуже оперативно, і на Федора Герасименка. Його, зокрема, звинуватили у “помилках”, допущених у вже друкованих працях. Стратегічно-політичні прорахунки, на думку донощиків, були зроблені Ф. Герасименком у дослідженні “Документи та матеріали до селянських рухів на Полтавщині в революцію 1905–1907 рр.” Його звинуватили в тому, що науковий апарат у роботі не відповідає тогочасним ідеологічним вимогам, оскільки в ній містяться документи, які “недостатньо висвітлюють рушійні сили революції на селі”, водночас у привабливому світлі згадуються прізвища деяких “контрреволюціонерів” (приміром, К. Товкача, засудженого у справі “СВУ”). І хоча Герасименко публічно виправдовується, кається, зрікається навіть посади заступника керівника ЦАУ УСРР та інших повноважень, це не допомагає.
Нового удару було завдано зненацька, публікацією “Полтавський архів у затишку” в газеті “Більшовик Полтавщини” від 12 грудня 1933 року, де зокрема зазначалося, що за Герасименка “крайовий історичний архів був разсадником націоналістичної культури” й інтенсивно розробляв фонди товариства “Просвіта”, просвітнього союзу “Українська культура”, Полтавського губкому УКП… Автор тієї войовничо-викривальної статті, сховавшись за криптонім Ол. К., закликав громадськість терміново у всьому розібратися і навести нарешті партосередкам лад поміж націоналістів-архівістів. Мов за командою, гріхи Герасименка почали згадувати й інші колишні колеги. Так, у доповідній записці наркому освіти УСРР
В. Затонському за 1933 р. директор Полтавського держмузею Чернявський між іншим свідчив, що, будучи ще студентом ІНО, Ф. Герасименко стояв навколішки перед архієреєм, а це вже аж ніяк не личило керівникові такого рангу, тим більше сучасному партійцеві. Звичайно, після таких звинувачень вистояти було неможливо. За невизнання помилок у друкованих працях Герасименка спочаику виключають з партії (1934), автоматично втрачає він і роботу.
1934 року у Федора Герасименка відбуваються зміни в особистому житті. У нього народжується син Олег. Відчуваючи реальну загрозу, яка невідступно тепер переслідувала родину, Федір Андрійович переводить сина (аби вберегти свого єдиного нащадка) на подвійне прізвище Герасименка-Карпенка. Та цим тільки частково уберігає його від випробувань долі…
Про останні роки життя нашого земляка відомо поки що небагато. Скупі архівні рядки свідчать, що на початку 1940-х Федір Герасименко продовжує мешкати у Харкові; він змінює спеціальність і працює біологом та заступником начальника дезінфекційної станції Харківської дільниці. Та спокійного життя і тут у нього не вийшло. З початком військових дій, а саме 25 червня 1941 року, його було заарештовано органами УНКВС по Харківській області за антирадянську агітацію. Вірогідно, каральні структури під час чергової чистки (передбачаючи швидке наближення фронту) намагалися залишити у місті якомога менше “неблагонадійних” та ображених радянською владою. Герасименкові поспіхом було інкриміновано звинувачення за ст. 54–10 К.К. УРСР, після цього етаповано у м. Кустанай. Там він певний час перебував у тюрмі № 7 й відійшов у вічність 13 березня 1942 року. Спроби родичів розшукати його могилу виявилися безуспішними.
Коротка біографічна розповідь про полтавця, талановитого архівіста буде неповною, якщо не зазначимо, що постановою Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Харківській області від 21 жовтня 1958 року слідчу справу на Герасименка Федора Андрійовича за № 04806 було закрито за відсутністю складу злочину, ім’я його – реабілітовано.

Тарас ПУСТОВІТ,
заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.