Володимир КОРНІЙЧУК: “Той, хто пройшов війну, її не забуде”

Полтавець Володимир Корнійчук потрапив у Демократичну Республіку Афганістан       18-річним солдатом, призваним на строкову службу. Пробув у гарячій точці більше двох років, у відпустку звідти не випускали.
Родом він із Коростенського району Житомирщини. Мама працювала дояркою, батько – на будівництві.

– Після десятого класу я вивчився в Коростені в училищі на слюсаря-складальника автомобілів. За розподілом направили на роботу в тодішній Дніпродзержинськ Дніпропетровської області на коксохімічний завод, – згадує Володимир Павлович. – Коли у листопаді 1984-го отримав повістку, воєнком зібрав нас, призовників, і сказав: хто хоче піти в армію, не відроблятиме на заводі обов’язкових двох років. Виробництво було шкідливе. І ми пішли служити.
Забрав речі з гуртожитку і швидше додому – батьків побачити, проводи влаштувати… Зі збірного пункту повезли в Дніпропетровськ, звідти – в Лубни, в Чапаєвську дивізію. Пам’ятаю, нас уже перевдягли і вели по місту в лазню, коли зустрівся військовий патруль. “Хлопці, ви – в Афган”, – повідомили патрульні. Так і дізналися, куди поїдемо. По чоботях теж було видно. Кирзові видавали тим, кого планували в Афган. У мене залишалося трохи грошей, що з дому взяв, думаю, навіщо вони там потрібні, тож заклеїв у конверт і послав з Лубен додому. Нас повезли поїздом на Київ, звідти – літаком у Москву, потім – в Ашхабад. У Туркменії в частині пройшли тримісячну підготовку.
Привезли новобранців на полігон, – розповідає Володимир, – пізня осінь, скрізь – багнюка, рідка глина. Жили в наметах по 30 чоловік. І на гірському навчальному полігоні були біля Кушки (найпівденніша точка СРСР). Солдатів навчали військової науки. Там і Новий, 1985-й, рік зустріли. В січні повернулися в частину, отримали нову форму, сухпайок і – на аеродром…
Прилетіли в Афганістан, а там жарко, – продовжує співрозмовник. – Серед тих, кого першими побачили, несподівано зустрів земляка з Житомирської області. Коли розподіляли, я потрапив у 101-й мотострілецький полк у місто Герат. Служив там до лютого 1987 року. Три місяці ми переслужили, чекали, поки підготують нових солдатів і нас змінять. Був рядовим солдатом. Гірський батальйон, в якому я служив, брав участь у бойових операціях. Нас закидали в місця, де формувалися банди. Тоді, в молодості, про страх не думав, а якби в більш зрілому віці довелося, то вже було б страшно. Повідомлення про загибель товариша по службі викликала агресію до ворогів.
Поїхати додому у відпустку звідти було неможливо, дзвонити ніяк. Перед кожною бойовою операцією солдатам “рекомендували” писати додому листи, повідомляти, що все нормально. Батьки знали, де знаходяться їхні сини.
Розраховувались із військовослужбовцями не грошима, а чеками, розповідає Володимир Павлович. Рядовий солдат отримував в Афганістані 9,2 чека на місяць. Старший стрілець-автоматник – 11,5. Курс був приблизно 1:2, тобто виходило близько 20 карбованців. На ці чеки в місцевому воєнторзі юнаки могли купити соки, печиво, консерви – все імпортне. Придбати якісь речі не могли – потрібно було більше грошей. Кожний прагнув заощадити і привезти додому сувеніри – наручний годинник із калькулятором, ручки, маленький магнітофон… Та й ці речі доводилося ховати від митного огляду, вже повертаючись у Радянський Союз. Огляд був ретельний – шукали наркотики. Речі не відбирали.
Зворотний шлях був дуже довгим. Літак, який вивезе з Афгану, чекали два дні. Про їжу не думали – так хотілося додому, що всі думки були тільки про це.
– В Ташкенті після митниці я розписався в отриманні своєї зарплатні в Союзі, вже не чеками, а рублями. Одержав 86 рублів за 2 роки служби. Вийшли ми за ворота і все – нікому не потрібні. Приїхали на вокзал, а там дембелів з Афганістану повно: сидять, лежать, а поїздів мало, не втрапиш. З нами служив один хлопець з Ташкента, подзвонили йому, попросили, щоб пустив переночувати. Потім уже взяв я квиток до Москви, в купейний вагон. Перш ніж їхати в своє село, треба було мені в Дніпродзержинськ, паспорт отримати. Прибув туди увечері в п’ятницю, сказав, що жити тут немає де до понеділка, то міліціонери пішли назустріч, швидко все оформили. До села з траси йшов через поле по пояс у снігу – швидше б додому! Мама була на роботі, але ключ від хати знайшов на звичному місці. Мене побачили, сповістили мамі, вона прибігла… З нашого села Зубівщини тільки двоє хлопців  служили в Афганістані.
Під час служби Володимир отримав поранення, коли підірвався на БТРі. А командир роти, каже він, залишився інвалідом, живе в Підмосков’ї. Їздив провідувати. І з іншими, з ким служив, спілкується, зустрічається. На Донбасі зараз теж, з гіркотою каже співрозмовник, колишні воїни-“афганці” – по обидва боки лінії розмежування…
Після армії хотів влаштуватися на завод у Коростень, та не було належного розряду, служив у воєнізованій охороні, потім – у міліції.
Оскільки Коростенський район потрапив у зону добровільного відселення після аварії на ЧАЕС, родина переїхала на Полтавщину. Спочатку – старша сестра, потім – батьки, а згодом – і Володимир з дружиною Ларисою та сином Віталієм. У Полтаві в подружжя народився молодший, Іван, який вчиться в 16-й школі, де батько – активний член батьківської ради. У Полтаві колишній воїн працював інспектором ДАІ, помічником слідчого. За вислугою років вийшов на пенсію.
Володимир Корнійчук – депутат Полтавської міської ради, голова ГО “Учасники бойових дій Шевченківського району міста Полтави” . Депутатом був обраний вперше, при активній підтримці побратимів-афганців, каже чоловік. Зараз двоє членів районної організації є депутатами: один – міської, інший – районної в місті ради. Володимир Павлович постійно спілкується з виборцями, займається благоустроєм свого мікрорайону Огнівка, соціальним захистом учасників бойових дій.
До 15 лютого – 28-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану – колишні воїни проводять чимало тематичних заходів, організаторами яких є голова обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану Валерій Корчуков і Полтавської міської Олександр Романенко. По місту розмістили білборди для вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
– Ми вже немолоді люди, прикро стає, коли чуєш, як дехто з молоді заявляє, що ми окупантами були в Афганістані. Тоді ми захищали південні рубежі держави, виконували свій солдатський обов’язок. Зараз теж неоголошена війна, і це – дуже боляче. Хочу всім бойовим побратимам побажати мирного неба, добробуту в сім’ях і злагоди, – говорить Володимир Корнійчук. – Звісно, той, хто пройшов війну, її не забуде. Афганістан досі дає про себе знати…

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.