Гончарне серце України

Як же підступно приспала й безпощадно виснажила нас дорога у цьому летючому потязі-часі, оснащеному найхитромудрішою електронікою, до якої людина потрапила у безповоротну залежність, і вщерть напханому якщо не всілякою “статусною” марнотою, то депресією через її недоступність. Як же не вистачає нам споконвічної живильної сили – від тепла землі, від щастя, яке переливається через дотик до дивовижного витвору простого сільського майстра в самісіньке серце, від цілющого споглядання тієї краси, яка не має достеменного віку, бо справжній її початок сягає за обрії тисячоліть, а кожен завиток і відтінок є кодом до єднання з генієм предків, нероздільним від таємниць Всесвіту і сакральної мови природи.
Якщо хочеш зійти зі швидкісного потяга-сьогодення й забрести на “станцію” свята душі, подаруй собі день в Опішному. Давнє козацьке містечко, осердя гончарного дивотворення, нині більш відоме як Опішня Зіньківського району, приваблює шукачів справжніх народних скарбів із різних куточків світу. Тут б’є невидимим струменем та благодатна енергетика, яка змиває безкінечну знервованість і відновлює втрачену гармонію. Гончарна Опішня приваблює навіть тих, хто може порівнювати її чудесний вплив на людину з оповитим легендами Тібетом. Приємно, що цього року, за результатами конкурсу “Неймовірні села України”, унікальне містечко потрапило до десятки лідерів, отримавши при цьому найвищу кількість експертних балів.
А нещодавно в Опішні відзначили 30-річчя діяльності найбагатшої скарбниці творів народних майстрів-гончарів та художників-керамістів (близько 55 тисяч одиниць збереження) – Національного музею-заповідника українського гончарства. Помітна наближеність у часі до головного державного свята – Дня Незалежносі України – спонукає до роздумів і про наш національний феномен глиняного чародійства, і про те, що мистецтво в Україні продовжує жити й розвиватися не завдяки, а всупереч: в умовах хронічного браку коштів і дивовижної незламності ентузіастів.
Намолені стіни
Як не дивно, але урочистості з нагоди 30-річчя Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному стали першим “днем народження” закладу, відзначеним із гостями, віншуваннями зі сцени, концертом. “Ми вважали будь-яку помпезність абсолютно зайвою, – говорить засновник і генеральний директор музею-заповідника, доктор історичних наук, професор Олесь Пошивайло. – Бо головне – робити те, заради чого ми тут є. Нам важливо було сформувати творчий колектив, музеєфікувати об’єкти гончарної спадщини України, зберегти пам’ять про майстрів, які відходили й відходять від нас у інші світи. І тільки нині ми вирішили трішки зупинитися й осмислити пройдений шлях.
ав на непростий час перебудови в колишньому Союзі. Потім були романтичні перші роки незалежності України, які можновладці обернули на нищівні економічні й політичні кризи. Але за будь-яких умов нам вдавалося досить успішно працювати. Я навіть часто всім говорю, що мені особисто краще працювати саме в такі кризові моменти нашої історії, коли в багатох опускаються руки й хтось сподівається, що можна нічого не робити, а чекати, доки влада – центральна, місцева – почне про нас турбуватися. Немає значення, яке надворі століття: якщо хочеш щось мати – треба засукати рукава й працювати. І ми це робимо”.
Історія розбудови музею-заповідника – яскраве підтвердження цих слів. Винятково руками музейників було зроблено всі внутрішні ремонтні роботи в унікальній будівлі колишнього Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства, спорудженій сто років тому за проектом славетного Василя Кричевського (у радянські часи тут працював один із цехів заводу “Художній керамік”). Від ідеї про модний євроремонт підказали відмовитися художники, для яких організовували у застелених травою, замість підлоги, залах виставки. Як одкровення прийшло розуміння, що тут мають залишитися намолені гончарями й малювальницями стіни. Тепер у цьому будинку розміщено музей мистецької родини Кричевських. І саме на його базі відбулася присвячена 30-літтю закладу наукова конференція. Гостей запросили до зали із застеленими тканими накидками лавами, від одного погляду на які в душі щеміли спогади про дитинство, рідне село, бабусині колискові…
Загалом перипетій і парадоксів в історії музею-заповідника вистачає: як не хочеться згадувати ім’я Віктора Януковича, говорить Олесь Пошивайло, а саме за його другого прем’єрства заклад отримав найбільшу фінансову підтримку, а от від Президента України Віктора Ющенка (2005–2010) обіцяного не дочекався. Будинок для науково-дослідницького центру українського гончарства, діяльність якого справила величезний вплив на розвиток музею, довелося звести як “незаконне будівництво”, і вже протягом 20 років він залишається не введеним в експлуатацію. На місцевому рівні з багатьох “глухих кутів” музейникам свого часу вдавалося виходити завдяки розумінню і підтримці колишнього начальника обласного управління культури, заслуженого працівника культури України Петра Бондаревського.
Нині в структурі закладу – велика кількість унікальних підрозділів, зокрема єдина в Україні розташована просто неба Національна галерея монументальної і садово-паркової глиняної скульптури, меморіальні музеї-садиби гончарки Олександри Селюченко, гончарської родини Пошивайлів, філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа…
Крізь браму часу
– Музей розвивається дуже динамічно, у нього багато напрямків, зокрема дуже неординарна виставкова діяльність, яка не є, так би мовити, класичною, з пануванням виключно споглядання: прийшов, подивився на вітрину, і все. Тут відбувається купа різних заходів: симпозіуми, інтерактивні виставки. Нині це один із провідних в Україні музеїв за своїм підходом і до колекціонування, і до показу експонатів, і до порушення великої кількості проблем у мистецтві. До того ж тут дуже потужна наукова академічна школа, тоді як у деяких музеях прослідковується помітна перевага щодо популяризаторства, – вважає викладач Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, кандидат історичних наук Оксана Коваленко, яка на початку двотисячних років працювала у відділі археологічної кераміки музею.
Її спогади про ті часи пов’язані з незабутніми експедиціями, з яких вдавалося привозити дуже цікаві знахідки. І хоч довелося помандрувати багатьма областями України, найпам’ятніша історія пов’язана з рідною Полтавщиною.
– Щось ми купували в людей, щось нам дарували, інше просто знаходили, – говорить Оксана Коваленко. – Багато хто нізащо не хотів розлучатися з улюбленою річчю. У Чорнухинському районі в однієї жінки був старовинний перепієць – це такий святковий посуд, який використовувався у весільних обрядодійствах. Жінка розповідала, що з ним відгуляли весілля три покоління її родини. Вона дуже довго не хотіла ні продавати його, ні дарувати. А потім ми ще раз приїхали і вже просто зайшли до неї побачитися, а вона каже: “Все-таки віддам у музей, нехай краще збережеться”. Тепер цей перепієць навіть зображений на банерах музею.
Є що згадати Оксані Коваленко й про пізніші, організовані музеєм, археологічні експедиції, з яких привозили різні цікаві речі – поповнювали фонди закладу. Утім найсвіжіші емоції від успішних розкопок наразі в наукового співробітника музею-заповідника та Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України Юрія Пуголовка. У червні-липні тривав шостий польовий сезон їхньої експедиції у Глинському археологічному комплексі (с. Глинське Зіньківського району), до якого долучилися не тільки археологи та студенти з різних міст України, а й учасники зі Словаччини. Результатами розкопок Юрій Пуголовок задоволений: відкрито 5 господарських ям доби Середньовіччя, 8 поховань; знайдено особисті прикраси, деталі оздоблення одягу та інше. Особливо цінною є знахідка західноєвропейської середньовічної монети зі срібла чеканки 1200–1246 років. “Це принципове питання, оскільки вважається, що після татаро-монгольської навали на території Київської Русі настав безмонетний період, – говорить археолог. – Чинне місце серед археологічного матеріалу належить виробам із глини. Це уламки ліпленого посуду сіверян та виготовленого на гончарному крузі посуду доби Русі та “литовсько-руського” часу. Окрім цього, виявлено посуд кінця вісімнадцятого – початку дев’ятнадцятого століть та 20-х років двадцятого століття”. Усі ці скарби – нове надбання колекції Національного музею-заповідника українського гончарства.
У строкатому колі гостей
Під час екскурсії у музеї мистецької родини Кричевських відвідувачі уважно вивчали ескізи легендарного Василя Кричевського, датовані, зокрема, 1945 та 1951 роками й зроблені у Чехословаччині та Венесуелі, зачаровано зупинялися біля барвистих зразків українського вбрання, з цікавістю задивлялися у старе, із сірим нальотом часу дзеркало й надовго затримувалися біля дивовижного за формою, розмірами й оздобленням глиняного посуду. “У цих теракотових горщиках, – показувала провідний методист музею-заповідника Тетяна Марченко на здоровенні, пузаті посудини, – зберігали зерно, борошно, крупи. А в такому пасківнику (об’ємом з відро! – Авт.) пекли великодній хліб…” Саме цей пасківник туристи облюбували для нової традиції – кидають у нього гроші, щоб невдовзі знову повернутися до Опішного. “Люди більше почали тягнутися до минувшини. Відтоді, як почалася війна, багато приїздить саме тих, хто у ній постраждав, тих, кого вона зачепила найбільше, – з Луганщини, Донеччини, – поділилася спостереженнями Тетяна Марченко. – Можливо, так починається усвідомлення того, що свою історію, культуру треба берегти”.
Сотню соковитих, кольористих підтверджень на користь унікальності гончарної лексики могла привести для цікавих старший науковий співробітник музею-заповідника Світлана Пошивайло. “Дуже незвичайним відвідувачам здається слово “тиква”, – говорить вона. – Це назва різновиду глечика з більш вузькою шийкою. Як правило, в екскурсантів воно викликає асоціації з гарбузом. Але насправді походить від українських слів “тикати, затикати”, оскільки ці тикви затикали кукурудзяним качаном і використовували так, як сучасний термос. Прикметно, що на сусідній Харківщині цю посудину називають уже по-іншому: кубушка, ковбушка, кубишка”.
Здається, жодних невірних асоціацій чудернацькі гончарські слова не могли викликати у п’ятирічної Мар’яни, яка зосереджено “вивчала” представлену у виставковому залі керамологічну літературу. На питання “Що це за юна гончарівна?” мама дівчинки, Марія, охоче пояснила, що вони з роду Пошивайлів. А Мар’яна прозвітувала, що вже пробувала ліпити й качечку, й глечики, й мисочку – не допомагав ніхто, а вчив дідусь. Кандидат історичних наук Марія Пошивайло також пов’язала життя з музеєм-заповідником та Інститутом керамології, досліджує гончарську культуру в фольклорних текстах.
Якщо побачити в урочистий день у музеї-заповіднику відомого майстра художньої вишивки з Опішного, заслуженого майстра народної творчості України Григорія Гриня для багатьох було досить очікувано, то послухати його спогади про те, як кілька років (1992–1995) допрацьовував у музеї до пенсії квітникарем, виявилося доволі несподівано. “Я сіяв на подвір’ї квіти так, що люди бачили не клумбу, а квітучу вишиту сорочку, – усміхається майстер. – Хто не гляне, кожен казав: зразу видно, що цей чоловік займається вишивкою. Американці приїздили, й ті дивувалися, бо такого ніде не зустрічали. Справа мого життя – вишивка, але й гончарування мені не чуже. Бо як же жити в Опішні й бути байдужим до глини? І дружина моя працювала тут на заводі ліпницею дитячої іграшки”.
Про втрачений завод “Художній керамік” багато опішнян говорять із жалем. Із 1983-го там працював і один із провідних сучасних гончарів Олександр Шкурпела: “Я вчився у тутешніх майстрів, зокрема у Трохима Назаровича Демченка. Надзвичайний був чоловік, “почерк” мені поставив. Худенький, невисокий, а створював такі великі роботи. Якби він зараз був, то, мабуть, і завод би стояв на місці”. Роботи Олександра Шкурпели також зберігаються у музеї-заповіднику. Але найулюбленішої серед них точно немає, бо така ще попереду, серйозно говорить майстер. Хоча, можливо, її створить не він, а його старший син, також талановитий гончар Анатолій.
“Тут можна порадувати душу”
Зі столиці на день народження музею завітав художник Володимир Кальненко, у подарунок митець привіз картину “Відлуння минувшини”, навіяну першими відвідинами Опішного багаторічної давнини, коли до повноцінного становлення національної скарбниці було ще далеко. Щире захоплення традиціями українського гончарства переплелося у його серці палкого патріота зі служінням пам’яті Великого Кобзаря. У мистецьких колах Кальненка знають як організатора акцій “Тарасові ночі” спочатку в Петербурзі, згодом – у Києві. У 1991 році, в поході-реквіємі “Останнім шляхом Кобзаря”, художник ніс посмертну маску Тараса Григоровича Шевченка з міста на Неві до Канева.
Гостя з Києва заслужена журналістка України Емма Бабчук уперше опинилася в Опішному 20 років тому, після того, як в ефірі Національного радіо познайомила слухачів усієї України з працівниками музею гончарства. Та й чи могла вона тоді не поїхати до Опішного, якщо й сама виросла в гончарному селі на Вінниччині, де творив талановитий майстер Олександр Дорофійович Ганжа, батько її однокласника й головного художника опішненського керамічного заводу (1968–1973) Петра Ганжі. “Ми тоді приїхали зі столиці до Опішного великою делегацією і були настільки здивовані побаченим, що всю дорогу назад ділилися враженнями. Удруге я приїхала до музею аж тепер. І це знову потрясіння – заклад надзвичайно збагатився, розширився. Із перших кроків по його території потрапляєш в ауру казки, чогось небаченого раніше, не перестаєш дивуватися, зачаровуватися. І я часом стояла і плакала біля тих скульптур, бо не віриться, що це витворили звичайні людські руки. Тут можна порадувати душу. Хотілося б, щоб сюди їхали люди з усього світу відкривати для себе неповторну, квітучу, талановиту Україну”, – сказала Емма Бабчук.
У рамках святкування було відкрито фотовиставку “30 років у світлинах”, а також презентовано фільм про музей-заповідник. Зі сцени Центру розвитку духовної культури лунали слова подяки тим світочам, без підтримки яких Україна не мала б сьогодні славетної гончарської скарбниці, це – Леонід Сморж, Борис Олійник, Олесь Гончар, Іван Козловський, Тетяна Яблонська та ще багато й багато достойників. Утім головні подвижники цієї справи – славні й водночас скромні опішненські майстри, які з ласки Творця рухали й продовжують рухати гончарний круг, що уособлює Всесвіт, вдихати життя у глину й радувати наші втомлені душі. Це династії Пошивайлів, Біликів, Михайло Китриш, Василь Омеляненко й ще десятки істинно народних геніїв, українських феноменів і просто сердечних людей, від дотику до творінь яких ми стаємо щасливішими.

Вікторія КОРНЄВА.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.