Віктор Андрієвський – видатний діяч і літописець доби Української Народної Республіки

Під час відзначення знакових дат нашого минулого, як правило, згадуємо найвидатніших державних та громадсько-політичних діячів. Водночас десятки, якщо не сотні, інших достойників – борців за незалежність України місцевого, так би мовити, калібру – залишаються і досі у відносному затінку, що, на нашу думку, є не зовсім справедливо. Тож серед головних завдань істориків та краєзнавців на сучасному етапі вбачаємо не тільки повернути такі імена із небуття, а й всіляко популяризувати їх для широкого загалу.
Ім’я полтавця, громадського діяча та публіциста Віктора Никаноровича Андрієвського (1885–1967) упродовж останніх років неодноразово згадувалося на шпальтах “Зорі Полтавщини”. Але у переддень 25-ї річниці Незалежності України настав час представити краянам його більш повну біографію.
Віктор Андрієвський з’явився на світ у Полтаві 11 листопада 1885 року. Родина його батьків, місцевих інтелігентів Никанора Семеновича та Марії Михайлівни, і за тих часів вважалася завеликою – у них було п’ятеро дітей: крім старшого Віктора, ще Олена, Євгеній, Раїса та Борис. За архівними джерелами відомо, що батько цієї родини Никанор Семенович на зламі ХІХ–ХХ сс. мав шматок землі (яку згодом, 1908 р., виставив на продаж) у Кобеляцькому повіті біля с. Пустош-Семенівка Маячківської волості. А у Полтаві родина на початку ХХ ст. мешкала у власному будинку по вул. Кузнецькій (Пушкіна, 63).
Середню освіту хлопець здобував у Першій полтавській чоловічій гімназії. І зі шкільних років уже вирізнявся літературними здібностями, мав потяг до театрального мистецтва та громадської роботи. Свої зацікавлення, до речі, неодноразово використовував для загальної праці.
Так, за автобіографічними спогадами, восени 1900 р. кілька учнів шостого класу Полтавської гімназії, поміж яких перебував і Віктор Андрієвський, заснували Полтавську гімназіальну громаду, головною метою якої було поширення національної свідомості серед гімназистів, а по спроможності – й взагалі серед шкільної молоді Полтави. Головним же знаряддям для пропаганди національних ідей служила бібліотечка з українських книжок, які хлопці купували на свої скромні заощадження. Гімназіальна організація була “найтаємнішою”, бо за таку роботу, коли б про неї довідалося гімназіальне начальство, на старшокласників чекало негайне звільнення з навчального закладу. Але попри небезпеку книжкова справа рухалася, і полтавські гімназисти на зламі ХІХ–ХХ сс. тісно співпрацювали з учнями реального училища та духовної семінарії, зокрема із Симоном Петлюрою.
У 1903 р. Андрієвський полишив рідну Полтаву і був зарахований до числа студентів природничого відділення університету св. Володимира у Києві. На нашу думку, перебуваючи саме у цьому навчальному закладі (1903–1907), студент-хімік Андрієвський, відчувши потяг до громадсько-політичної роботи, визначив для себе і життєві пріоритети – де б не перебував, насамперед працювати в інтересах української громади.
Після здобуття університетської освіти Віктор повертається до Полтави, де з 1909 р. працює викладачем хімії та товарознавства у семикласному комерційному училищі Байєра. Проте молодий учитель не обмежується своїми чисто педагогічними вправами. Сформований ідейно, гарячий за вдачею, дещо нехтуючи кар’єрою (відомий український антрополог Федір Вовк пропонував йому посаду в Петербурзькому університеті з подальшою перспективою), він пристає до представників старої полтавської громади (з 1912 р.), швидко адаптується і набирає авторитет серед представників національно-свідомої інтелігенції Полтави – обирається гласним Полтавської міської думи на 1913–1916 рр.
У цей період ім’я Андрієвського неодноразово згадується на шпальтах місцевих газет, він уже доволі відома публічна постать, радник міського голови, а ще – блискучий, безкомпромісний оратор та один із фундаторів українського клубу – одного з осередків національного життя Полтави.
Із молодечим завзяттям він поринає і в бурхливе політичне життя краю. До червня 1917 р. Андрієвський зараховує себе до табору радикал-демократів (найбільш інтелігентної тоді течії), хоча, за визнанням, його гнітить у цій партії “помітний соціалістичний душок”. Тож 29 червня 1917 р. разом із братами Шеметами, В’ячеславом Липинським та Миколою Міхновським він стає одним із співзасновників Української демократичної хліборобської партії. А внаслідок виборчої кампанії у липні 1917 р. Віктора Андрієвського вдруге обирають гласним Полтавської міської думи за списком від полтавських демократичних організацій. Відтак він помітний і харизматичний діяч, про його активність серед інших гласних свідчать, зокрема, численні доповіді, одна з яких – “Про перейменування вулиць у м. Полтава”, виголошена ним у міській думі 12 червня 1918 року.
Та найвагоміші досягнення Віктора Никаноровича у період української революції насамперед пов’язані із освітньою справою на Полтавщині – тоді йому судилося обіймати посаду губернського комісара у справах освіти. Зрозуміло, що одному було досить непросто у період потрясінь створювати (реорганізовувати) навчальні заклади, українізовувати їх, водночас руйнувати стійкі стереотипи серед частини учительства. Тож особливо помітне протистояння у стані освітян проявилося під час проведення першого губернського учительського з’їзду в Полтаві 25–28 травня 1917 року.
Саме на цьому зібранні представників освіти губернії, незважаючи на провокації та протистояння (як зазначав журналіст із Великої Британії Ярослав Смольський, до делегатів приєдналися сторонні люди, які намагалися надати з’їздові антиурядовий зміст, висміюючи Центральну Раду та її самостійність), до правління губернського учительського союзу було обрано таємним голосуванням Віктора Андрієвського (40 голосів), ухвалено й перші стратегічні рішення щодо подальшої роботи місцевого учительства. Найголовніші з них такі: українізація шкіл усіх рівнів та Учительського інституту; забезпечення шкіл відповідними підручниками та створення українських бібліотек; відкриття з наступного учбового року перших українських гімназій та політехнічного інституту в Полтаві; введення до навчальних програм дисциплін з українознавства…
Із відстані часу цікавою є одна з перших підписаних В. Андрієвським на посаді губернського комісара у справах освіти відозва “До вчителів Полтавщини” (напередодні нового шкільного року), яка дає можливість глибше зрозуміти головні завдання того бурхливого часу. Наведемо невеличкий витяг із документа:
“Товариші-вчителі українці й не українці, – всі на Україні сущі! Вашої праці, успіху й поради чекають українські діти й батьки: цілий український народ! Вам припало отсе зараз заложити підвалини для нової української школи, що надалі забуяє цвітом… Разом понесімо світоч науки української й загальнолюдської до нашого народу… Цілий світ зараз поглядає й на народ наш, чи ладен він стати до вільного національного життя. Невже у сю хвилю такої ваги історичної забудемо “хто ми: чиї сини яких батьків?” Сміливо ж ставаймо до роботи! Допомагаймо один одному, піддержімо боязких та легкодухих, покажемо батькам, що віднині дітям їхнім забезпечені… тепло від науки в рідній школі! Не забудьмо зараз обов’язків наших до Батьківщини нашої України. Бо хто матір забуває, Того Бог карає”.
Без сумніву, Андрієвському боліло становище початкової та середньої школи, керівництво якої здебільшого у той період вичікувало або продовжувало орієнтуватися на Москву. Тож цілком виправданим, на нашу думку, було вирішення Андрієвським передовсім організаційних (кадрових) питань у Полтаві.
Так, восени 1917 р. за рекомендацією
В. Андрієвського на посаду директора першої полтавської гімназії було призначено свідомого українця, мовознавця Івана Прийму. Незважаючи на відчутний опір з боку промосковських сил, які намагалися відібрати навіть приміщення гімназії, проф. Іван Прийма протягом лише одного року підніс навчальний заклад так високо, що його заслуги мусили визнати навіть опоненти. А сам Віктор Андрієвський разом із Григорієм Маркевичем, Іваном Ліщиною-Мартиненком, Костянтином Товкачем ще 10 липня 1917 року увійшли до складу попечительної Ради гімназії Морозовської, що врешті дозволило гімназії стати першою українською гімназією у Полтаві.
До здобутків Андрієвського можна також зарахувати реалізацію задумів щодо створення Українського університету, історично-філологічного факультету в Полтаві, першого сільського університету в Мачухах, цілої мережі як міських, так і сільських українських гімназій (1917–1918). Тож, на нашу думку, протягом короткого історичного часу, так званого українського ренесансу (1917–1919), поряд із численними прорахунками уряду “романтиків”, здобутки саме у просвітньо-освітній справі стали найвагомішими. Хоча непорозуміння навіть у таборі однодумців, а часто й опір, спостерігалися повсюди і досить відчутно.
Приміром, започатковуючи в губернії курси українознавства, Віктор Андрієвський за часів Гетьманщини неодноразово звертався за підтримкою до Києва, до свого земляка, генерального секретаря у справах освіти Івана Стешенка, згодом – до міністра народної освіти Української Держави Миколи Василенка. І коли від останнього не одержував відповідь, а від Івана Стешенка листовно та з особистих розмов дізнавався, що допомогти в якійсь справі досить важко, сприймав таку відмову дуже боляче, як особисту невдачу.
Не знайшла певної підтримки навіть серед однодумців й інша спроба губернського комісара щодо стипендій. Так, змінюючи іменні стипендії у навчальних закладах Полтавщини, Андрієвський спроектував замість московських нові українські назви: імені Святого Володимира, імені гетьманів Мазепи та Орлика, імені митрополитів Петра Могили та Андрея Шептицького. Після цих, здавалося б, зрозумілих і логічних кроків на сторінках місцевих часописів Андрієвського було шельмовано і названо “віровідступником”. Особливо ж гостра полеміка виникла у нього (через ім’я греко-католицького митрополита Андрея Шептицького) з Полтавським єпископом Феофаном (Бистровим), який відкрито стояв на промосковському ґрунті.
Нами наведені лише окремі приклади тих нагальних завдань, які поставали перед шкільництвом Полтавщини у 1917–1918 рр. і які невід’ємно були пов’язані з іменем Віктора Андрієвського. Проте історія розпорядилась так, що далеко не все із запланованого йому вдалося реалізувати. Вже у січні 1919 року до Полтави вступили більшовики, і події стали відбуватися за іншим непередбаченим сценарієм. Андрієвському, як і багатьом іншим українцям, довелось назавжди покинути рідну Полтаву. Та володіючи даром літератора і розуміючи важливість тогочасних подій, він намагався фіксувати на папері усе, що пережив та вважав за потрібне залишити нащадкам. Тож у його публіцистичній спадщині період Української Народної Республіки та Української Держави відображений якнайповніше.
Про емігрантські роки та поневіряння Віктора Никаноровича Андрієвського відомостей на Батьківщині, певно, ще бракує. Відомо лише, що у 1919 році наш земляк перебував на Галичині, де керував проддепартаментом Державного секретаріату Західно- Української Народної Республіки. Згодом працював у культурно-просвітницьких організаціях у таборах для інтернованих вояків армії УНР у містах Ліберець та Яблонець-над-Нисою (Чехословаччина), обіймав посади директора гімназії та референта з культури української громади в Каліші. У цей період Андрієвський багато пише, з-під пера письменника і публіциста з’являється чимало статей, навіть окремих видань, які мають чітке полтавське забарвлення. Поміж них можемо виокремити “Значіння Полтавського бою для української державности” (1927), “З минулого”, 2 т. (1921–1923 рр.), “До характеристики українських правових партій” (1921), “Три громади” (1938), “М. Лисенко” (1942), “М. Міхновський” (1950) та ін.
Післявоєнні роки життя професор філології, доктор Віктор Андрієвський проживає у Німеччині, де і знаходить свій останній притулок у затишному місті Дорнштадт 15 вересня 1967 року.
У листопаді 2015 року в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського вперше відбулося публічне пошанування 130-ї річниці з дня народження відомого краянина. Тож, ураховуючи пропозицію громадськості, голова Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Головко своїм розпорядженням від 20 травня 2016 року № 207 перейменував в обласному центрі вулицю Петровського на вулицю Віктора Андрієвського.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта”
ім. Т.Г. Шевченка

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.