Валентина ГУДИМ: «Працюємо задля збереження першоджерел інформації»

Цієї літньої пори, 10 червня, свій ювілей зустрічає директор Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України Валентина Гудим. 29 років вона віддала архівній справі. У всіх, хто працює, спілкується з очільником головної архівної установи області, викликає захоплення її оптимізм, здатність бачити позитив навіть у найскладніших ситуаціях.

– Валентино Володимирівно, яка стежка привела Вас до архіву?
– Після здобуття середньої освіти я навчалася на історичному факультеті педагогічного інституту, рік працювала учителем історії і ось уже 29 років – у Державному архіві Полтавської області.
Про те, що я буду займатися архівною справою, вирішила уже після закінчення першого курсу. Відомий педагог, історик, краєзнавець Віра Никанорівна Жук привела студентів до архіву для проходження практики. І ось тоді фрази «архіви – безцінна інформаційна скарбниця», «без минулого немає майбутнього», які звучали на лекціях з допоміжних історичних дисциплін, наповнилися глибоким змістом, бо вперше у своїх руках я тримала документальні раритети – карти 1806 року генерального розташування казенних споруд по колу Олександрівської площі у губернському місті Полтаві, підписані генерал-губернатором О.Б.Куракіним.
Архівний документ має велику магію – це беззаперечно.
– Як складалася Ваша кар’єра у державному архіві?
– Мені довелося пройти усі сходинки зростання і накопичення безцінного професійного досвіду: архівіст І категорії, старший архівіст, начальник відділу, заступник директора, а з січня 2013 року – директор державного архіву.
Доля дала мені можливість вчитися професії, набувати кваліфікації у знаних полтавських архівістів Віри Никанорівни Жук, Олени Йосипівни Морозової, Миколи Григоровича Удовиченка, Надії Харитонівни Пайдем, які стверджували, що архівістом може стати лише той, хто скрупульозно досліджує джерела і видобуває з них достовірні знання, дбайливо зберігає документальні скарби та їх примножує.
Тодішні керівники архіву Катерина Іванівна Кукоба та Світлана Іванівна Канарчук доручили мені, молодому спеціалісту, вести важливий і непростий напрямок роботи, пов’язаний із формуванням Національного архівного фонду. Зокрема комплектування архівних установ управлінською документацією, документами особового походження, кіно-, фотодокументами, контроль за станом діловодства в установах – джерелах комплектування архіву. Доводилося налагоджувати робочі контакти з працівниками служб діловодства та архівних підрозділів установ, підприємств, організацій різних форм власності, які передавали документи на архівне зберігання, кардинально змінювати концепцію формування архівних фондів. Оскільки питання внесення документів до Національного архівного фонду потребує колективного рішення спеціалістів, то понад 10 років очолювала експертно-перевірну комісію державного архіву.
За цей час на державне зберігання від управління Служби безпеки України в Полтавській області надійшли фільтраційні справи громадян, примусово вивезених з Полтавщини на роботи до фашистської Німеччини у 1941–1943 роках; розпочалося планове приймання до державного архіву метричних книг, що дало можливість на їх базі проводити не лише генеалогічні дослідження, а й мати додаткову інформацію про факти голодних смертей у 1932–1933 роках. Проводилася робота щодо інтеграції партійних фондів до джерельної бази архіву. Відділ формування Національного архівного фонду та діловодства, яким я керувала, активно збирав документальні свідчення очевидців про голодомори 1932–1933, 1946–1947 років.
Як голові комісії з перегляду грифів секретності довелося забезпечувати організацію роботи щодо розсекречування архівних документів часів колишнього СРСР та їх введення до загального обігу інформаційних ресурсів. Був створений єдиний реєстр розсекречених фондів державного архіву, у тому числі і тих, що свідчать про політичні репресії на Полтавщині.
Інший напрямок діяльності – науково-методична робота, результатом якої є понад 20 впроваджених методичних розробок з питань організації архівної роботи та діловодства в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Довелося також вирішувати питання забезпечення збереженості не лише документів Національного архівного фонду, а й соціально значущих документів з особового складу ліквідованих без правонаступників установ, підприємств, організацій. В області створена мережа трудових архівів, що зберігають документи, пов’язані із соціальним захистом громадян.
– Як Ви ставитеся до питання персоналізації історичного процесу? Адже відомо, що людина як сучасник епохи та активний суб’єкт історії також здатна репрезентувати свою добу.
– Я згодна з тим, що історичні процеси, події, факти будуть неповними і однобокими, якщо вони не відображаються через суб’єктивне сприйняття їх особистістю. Знеособлення історії – це небезпечний шлях.
Перше таке надходження документів до головної архівної установи Полтавщини на початку 90-х років минулого століття – це колекція документів до біо-бібліографічного словника «Літературна Полтавщина», зібрана краєзнавцем П.П.Ротачем. Петро Петрович є автором унікального словника, до якого увійшли біографічні довідки як про полтавських письменників, поетів, літературних критиків, етнографів, фольклористів, інших діячів культури, так і тих, хто не є вихідцями з Полтавщини, але своїм життям і творчістю були пов’язані з нею. Шевченкіана – ще одна сфера наукового інтересу Петра Ротача. Однак через політичні переслідування радянською владою його літературознавчі розвідки та статті не публікувалися більше 20 років. Зібрані матеріали Петро Петрович передав на архівне зберігання, з яких і була сформована колекція документів.
Робота з документами особового походження мені до душі, бо це – і знайомство з неординарними людьми, і сам процес науково-технічного опрацювання джерел, який вимагає творчого підходу. Я впорядковувала колекцію документів діячів української діаспори у США та Канаді; колекцію документів про Юрія Кондратюка – видатного вченого в галузі космонавтики; особовий фонд лікаря, засновника Миргородського курорту Івана Зубковського; описувала щоденник полтавського лікаря Олександра Несвіцького «Полтава у буремні роки 1917– 1920» та інше.
На цей час у нас зберігаються фонди особового походження керівників області, знаних трудівників, очільників народногосподарського комплексу Полтавського краю, вчених, діячів науки і техніки, учасників етапних історичних подій (всього 37 фондів, 6 882 справи за 1693– 2010 роки), які презентують різні історичні епохи та події, мають потужний джерелознавчо-інформаційний потенціал, і кожен з них заслуговує пильної уваги дослідників минувшини Полтавщини.
– Останні роки архів активно проводить іміджеві заходи (виставки, «круглі столи», уроки, екскурсії) за Вашою участю, на які запрошуються місцеві ЗМІ, громадськість, молодь. З чим пов’язана така активна діяльність у напрямку реклами архівних фондів?
– За допомогою цих заходів популяризуємо архівні документи. Причому документальні виставки демонструємо ще й в он-лайн режимі. Вважаю, що історія мовою документів є більш цікавою, ніж історія, подана у підручниках. Тому на наші заходи в першу чергу запрошуємо учнівську та студентську молодь, учителів.
Я не відкрию таємниці, коли скажу, що історію як дисципліну віддавна витлумачували як ідеологічно марковану. Різні політичні сили домагаються свого ексклюзивного права на історичну істину та перенесення її на сторінки шкільних підручників. Мені завжди хотілося, щоб історія стала не тільки предметом знань, а й предметом мислення. Тому на наших заходах ми намагаємося подавати відомості про події, факти на підставі першоджерел та навчити молодь критично оцінювати інформацію, зіставляти та узагальнювати її.
– Що для Вас архів, і якою, на Ваш погляд, повинна бути сучасна архівна установа?
– Для мене архів – це не просто будинок, де зберігаються документи. Це ще й місце, де зустрічається минуле із сьогоденням, щоб разом працювати на майбутнє.
Життя не стоїть на місці, реалії сьогодення вимагають від нас ефективного оброблення зростаючих обсягів інформації, надання нових видів послуг через мережу Інтернет. Багато документів мають поважний вік, згасаючі або слабоконтрастні тексти, тому конче необхідно виготовляти страхові та цифрові копії документів. Ми намагаємося це робити за допомогою Північно-Східного регіонального центру страхового фонду документації (місто Харків) і вже накопичили чимало інформаційних ресурсів на електронних цифрових носіях. Але згаданий центр не може технічно задовольнити повною мірою наші потреби, бо має певні зобов’язання і перед іншими замовниками. Придбати сучасне обладнання для архіву, вартість якого складає не одну сотню тисяч гривень, сьогодні ми не в змозі, однак продовжуємо шукати шляхи вирішення цієї проблеми.
Запровадження сучасних інформаційних технологій – це не забаганка, а вимога дня. Інформатизація архівної галузі дозволила б нам забезпечити збереження Національного архівного фонду шляхом оцифровування документів, створити спеціальні сховища для зберігання електронних інформаційних ресурсів, надавати більш якісні послуги відвідувачам читальних залів та пришвидшити виконання запитів громадян. Ці заходи дають можливість радикально підвищити продуктивність праці кожного співробітника, а це для нас надзвичайно важливо, тому що за останні роки штатна чисельність працівників архіву скоротилася удвічі, а попит на архівні послуги зріс уп’ятеро.
Відкритість архіву, прозорість і неупередженість його діяльності, всебічне використання соціально значущої ретроспективної документної інформації є показником розвитку демократії та важливим чинником побудови громадянського суспільства. Процеси інформатизації архіву як соціально-комунікаційної структури дозволять нам інтенсивніше рухатися вперед до єдиного світового інформаційно-комунікаційного простору. Ми цього прагнемо, і так буде.

Микола ПЕТРИЦЬКИЙ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (1 оцінок, оцінка: 5,00 з 5)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.