Велети духу і чину Української Народної Республіки

У  останні дні травня представники свідомої громадськості вже традиційно відзначають кілька знакових дат: 22 травня 1861 р. – день перепоховання Т. Г. Шевченка в Україні, 23 травня 1938 р. – день трагічної загибелі полковника армії Української Народної Республіки (далі УНР), голови Проводу Організації Українських Націоналістів (далі ОУН) Євгена Михайловича Коновальця (1891– 1938), 25 травня 1926 р. – трагічної загибелі Головного отамана військ УНР, голови Директорії Симона Васильовича Петлюри (1879– 1926). Останні дві річниці 1926 і 1938 років небезпідставно дослідники пов’язують між собою. І справа не тільки у тому, що ці дати календарно близькі чи що обидві історичні постаті загинули з наказу того самого ворога-окупанта. Найголовнішим чинником є те, що у діях Симона Петлюри і Євгена Коновальця було багато спільного, а саме: жертовна боротьба за визволення українського народу та змагання за Українську державу. Вихідці з родин із давніми релігійними традиціями, не маючи професійної військової освіти, вони стали будівничими національних збройних сил у найбільш знаковий період нашої новітньої історії. І ще один характерний штрих, який уже традиційно єднає наших національних провідників: доля їм відвела однакову кількість літ – лише по 47. Тож уважаємо за доцільне в одній публікації розповісти читачам «Зорі Полтавщини», наскільки пов’язаними були долі цих велетів української революції та націоналістичного руху.
Життєві шляхи колишнього полтавського семінариста Симона Петлюри та галицького правника Євгена Коновальця тривалий час не пересікалися, хоча на початку ХХ ст. обоє мешкали у Львові і мали там спільних знайомих (приміром, полтавців, політичних і громадських діячів Андрія Жука та Михайла Гаврилка). Та від 1917 року, в період визвольних змагань, вони обоє потрапляють до Києва, де виступають передовсім як організатори й творці збройних сил УНР.
Переломний час породжував попит на таких особистостей, як Петлюра та Коновалець. Тож завдяки революційній хвилі та своїм організаторським здібностям учорашні міщани і селюки ставали на чолі розбурханих мас: Симон Петлюра з 15 червня 1917 року обіймає посаду генерального секретаря військових справ і спільно з Євгеном Коновальцем формує Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців (згодом полк, дивізія, корпус) – одну із найбоєздатніших військових одиниць УНР.
Як зазначають дослідники, Січовиків на відміну від інших військових одиниць УНР відрізняла їхня національна свідомість. Вони знали, за що боролися і якій владі мали служити. Січові стрільці не переходили з одного табору в інший, не втручалися у партійні чвари, а постійно стояли на боці легальної національної влади за умови, щоб ця влада була вірною ідеям суверенності, самостійності Української держави. У п. 2 Стрілецького статуту, зокрема, зазначалося: «Зі стрілецьких рядів слід безпощадно викидати кожного, хто не є готовим за цю ідею полягти, во ім’я засади «якість перед кількістю…»
У ключові періоди протиборств з більшовиками Січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця завжди були на передових позиціях. Так, їм доводилося ліквідовувати більшовицьке повстання на заводі «Арсенал» і утримувати столицю у руках Центральної Ради до підписання договору в Бресті (9 лютого 1918 року). Згодом 3 березня 1918 року Січові стрільці разом із союзницькими частинами відвойовують Київ… У грудні 1918 року – приводять до влади Директорію, а 30 серпня 1919 року вкотре повертають столицю українській владі.
Тож авторитет січовиків серед інших українських військових формувань зростав дуже швидко: 1918 року стрілецтво – потужна сила загальною кількістю 2500 вояків, із гарматним дивізіоном, кінною розвідкою та двома сотнями скорострілів. Три чверті стрільців складали галичани, а четверту частину – наддніпрянці. На початку січня 1918 року створено було і Студентський курінь Січових стрільців, який брав участь у бою з більшовиками під Крутами.
Коновалець, як і Петлюра, був палким прихильником соборної незалежної України. Відомий факт, коли восени 1918 року до Києва прибула галицька делегація з домаганням, щоб Січових стрільців перевести до Галичини для оборони Львова, Коновалець, зважаючи на загрозливу ситуацію на Наддніпрянщині, озвучив відому тезу, що шлях до Львова йде через Київ. Зважаючи на його заслуги та задля об’єднання сил, Директорія призначає у грудні 1918 року полковника Є. Коновальця командантом Осадного корпусу, відповідно передаючи йому всю владу в Києві. У ті часи це була одна з найважливіших посад в українській військовій ієрархії, під командуванням Коновальця налічувалося тоді понад 50 тисяч українських військовиків.
Документи свідчать, що у добу Директорії полковник Євген Коновалець мав величезний вплив на Головного отамана військ УНР і був однією із ключових фігур політичної військової групи. Між Петлюрою та Коновальцем були цілковите довір’я, взаємна повага, спільними для них були й загальноукраїнські інтереси. В умовах військового часу, коли відбувалося гостре суперництво Симона Петлюри (європейський вибір) з Володимиром Винниченком (більшовицький курс), здійснювати ефективні державотворчі заходи та військові операції без сильної влади було надзвичайно складно. Тож 16 січня 1919 року Стрілецька рада внесла на розгляд державної наради в Києві проект створення Тріумвірату в складі Головного отамана С. Петлюри, командира полку Січових стрільців Є. Коновальця та начальника штабу цього ж полку А. Мельника. Але, на думку Симона Петлюри, утворення такої військової диктатури могло би відкинути від державного центру значні демократичні елементи і дало б ще один привід для поширення більшовицької пропаганди.
Як відомо, українська революція 1917–1921 рр. закінчилася поразкою, голова Директорії УНР Симон Петлюра вимушений був виїхати до Варшави, а потім до Парижа, полковник Євген Коновалець спрямував свої шляхи у напрямі Берлін – Женева – Рим. Обоє вони продовжували провадити державотворчу діяльність, консолідовувати сили інтернованих військовиків армії УНР, налагоджувати контакти зі своїми прибічниками, що опинилися під окупацією більшовиків, створювати національні періодичні видання («Тризуб», «Розбудова нації»). Активною є діяльність і на зовнішньополітичному терені, численні меморандуми і заяви представників українського уряду на еміграції до учасників міжнародних конференцій та Ліги націй, створення Є. Коновальцем у 1921 р. Української військової організації (УВО), а у 1929 р. у Відні – Організації Українських Націоналістів. Тож попри залізну завісу в Україні, а також у Москві, імена українських провідників добре знали. Наскільки авторитетним залишалося ім’я Петлюри серед земляків у 1920-х роках, свідчить, приміром, передана йому така вістка: «Надія у всій Полтавщині тільки та, що прийшла весна, зійшло сонце, а за сонцем зійде і Петлюра, так кажуть селяни».
Певна річ, радянсько-більшовицька влада добре усвідомлювала, що боротьба з петлюрівцями, поки живі їхні провідники, закінченою у скорому часі не буде. Тож, ведучи проти українських патріотів агітацію, більшовики відкрито заявляли: «Если бы нам удалось уничтожить Петлюру и окружающую его публику, мы бы были за себя спокойны. Ликвидировав Петлюру, мы моментально справились бы с Польшей и Румынией и добрались бы туда, куда вообще мы стремимся, а через этого Петлюру, через которого на Украине развился бандитизм (так більшовики називали спротив своїй владі. – Авт.) и за которым тянут руку проклятые хахлы, мы ничего не можем дальше делать».
Оскільки С. Петлюра в Україні серед селянства користувався величезною популярністю, уважався символом національно-визвольного руху, то він першим і прийняв на себе нищівний удар від свого одвічного ворога. Трагічна розв’язка сталася 25 травня 1926 року, коли на розі вулиць Расіна і Сен-Мішель у Парижі натуралізований французький громадянин родом зі Смоленська С. Шварцбарт пострілами з револьвера убив Головного отамана військ УНР С. Петлюру. В українських колах на еміграції цей замах був одностайно віднесений на рахунок червоної Москви.
Та більшовицька влада не зупинилася на цьому, вона поставила за мету знищити і Провідника ОУН, полковника Євгена Коновальця, який у 1930-х продовжував активно розбудовувати мережу націоналістичних осередків (або споріднених організацій) як за кордоном, так і на Галичині (більшовицька влада вважала його навіть небезпечнішим за Троцького). Реалізувати свій задум їй вдалося лише після кількарічної підготовки: більшовицький агент Павло Судоплатов (пізніше – керівник розвідувально-диверсійного управління НКВС СРСР, генерал), який зміг проникнути в організацію, під час однієї із зустрічей, що відбулася 23 травня 1938 р., передав Є. Коновальцеві невеликий пакунок з українським орнаментом на кшталт коробки від цукерок, так званий подарунок «від друзів». Через кілька хвилин голова Проводу ОУН Є. Коновалець загинув від вибуху «пекельної машини» на вулиці Колсінгел міста Роттердама (Голландія).
Зрозуміло, чому постаті голови Директорії УНР Симона Петлюри та голови Проводу ОУН Євгена Коновальця у радянський час перебували під забороною. Та час рано чи пізно розставляє все на свої місця, і ці постаті повертаються у незалежну Україну. Доказ цього повернення – пошанування і Петлюри, і Коновальця на державному рівні. Цілком справедливо й те, що відтепер і полтавські вулиці носять імена видатних поборників незалежності.
Сподіваємося, що прийде час і прах наших видатних державотворців буде покоїтися у величному пантеоні Героїв у Києві.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву
Полтавської області, заслужений працівник
культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.